СТЕЖКАМИ МАВКИ

Десь на межі між лісом і сном живе місце, куди не ведуть карти — туди приходять самі, босоніж, коли серце знає дорогу. Тут білі квіти схиляються до землі, наче хочуть щось сказати, а сонячне світло падає крізь листя так, ніби хтось навмисно розставив його саме тут.
Дві дівчинки сидять у тіні цвіту і знають те, чого не знають дорослі: що білий зайчик живий, що квітка у волоссі — це не прикраса, а пароль у інший світ, і що найважливіші розмови відбуваються саме так — тихо, руками, без слів.
Мавка знає, де ховається краса, і показує її тим, хто вміє дивитися. Стежками мавки ходять лише ті, хто ще не забув, що ліс дихає, квіти пам'ятають імена, а найкращі таємниці зберігаються саме там, де закінчується галявина і починається тінь.